Історичні дані, про виникнення,

та життя Церкви п’ятидесятників

в Кам’янці.

В 1917 році з першої світової війни повернувся в Кам’янку молодий хлопець Глущак Петро. Який на війні під час зустрічі з різними людьми, зустрівся і з віруючими, від яких і прийняв Слово благовістя Христового, покаявся, і у Венгрії прийняв Святе водне хрещення. Через нього і розпочалась позповсюджуватись вістка спасіння в нашому селі, найперше в Горішньому куті.

Перші увірувавші від Глущака, була сім’я Григорія Мораря та його жінки Сирафими, в яких були три сини і чотири дочці. Вони всі увірували. Опісля сім’ї Танасія Мораря та Тодора Мораря, в домі якого розпчали проводити перші маленькі зібрання. До них прилучився Іван Сочован, стали прилучатися сусіди і рідня. Коли повірив Тодор Морар, то серед всіх він був саме здібним і активним. Він і став керівником тієї групи спасенних.

І в 1921 році вже відбулося перше святе водне хрещення на річці Серет, яке проводив служитель Логін Мотриску з Корчешт. Він був як пресвітер на більше сіл де зароджувалися церкви. Відомо, що Євангелські церкви тоді вже були в селі Корчешти і в Петрівцях. В Петрівцях покаяння прийшло ще в 1912 році, через Гріженку Тодора, який теж приніс пізнання євангелської правди з війни.

В 1926 році, вже сформувалася маленька церква, пресвітером якої був увірувавший уже з Фондої Карлийчук Іван. Першими увірувавшими з Фондої були: сестра Воробчук Домка, та Воробчук Дмитро. В 1929 році вже існувала Дитяча школа, яку очолював увірувавший Петро Ротар. При їх переслідуваннях та покараннях, румунскими жандармами більше всіх страждав він - Ротар Петро. Коли при арестах запитували: “Хто у вас тут старший?” Він відводив біду від пресвітера і брав вогонь на себе заявляючи – “я”, і його били більше всіх.

Пізніше стали проводити Богослужіння в хаті Лазурко Симена в Горішньому куті, а опісля вже у Фондої, у Івона Молофія. В тридцятому році перейшли у хату Тимофія Баланюка. А в тридцять другому році на його огороді збудували справжній Дім Молитви, про будівництво якого мова піде нижче.

До 1933 року в Кам’янці було ще тільки 58 членів церкви, і до того року церква належала до баптиського братства. Але майбутній пресвітер Кам’янської церкви Воробець Іван Стипанович, який прийшов до віри в 1930 році, почув про нове вчення П’ятидесятниці, яке вже існувало в селі Воловець та Костіши в північній частині Буковини, яка тепер належить до Румунії. З секретарем церкви Воробчуком Георгієм відвідали ті церкви. А вже на другу неділю 16 заохочених ними братів та Сестер, на двох возах знову були там на Богослужінні. І побачене там і почуте дією Святого Духа переконало їх, в істинності побаченого.

Але руководство Кам’янської церкви, підлегле Баптиському віроученню, прийняло термінове рішення, про відлучення від церкви “заблудлих”. В тому же році було вилучено з церкви 44 члени, які сприйняли вчення П’ятидесятниці, а залишилось з баптиським переконанням 16 членів. Після чого на Буковині розширилося вчення про дії Святого Духа і в наші дні, по багатьох селах. А в Кам’янці вже в тому році в Грудні місяці Бог хрестив Святим Духом, з ознакою інших мов двох братів і три сестрі, і разом з тим Іванові Кирстюку був даний пророчий дар. Іван Степанович Воробець став признаним керівником п’ятидесятників на Буковині і 20 Серпня 1934 року був рукопокладений на пресвітерське служіння в Кам’янскій церкві. Рукопокладав брата Воробця Георгій Брадін.

Коли Кам’янська церква будувала Молитовний Дім в 1932 році, то щоб не мати конфліктів з румунською жандармерією, захищаючою православіє. Тайно домовилися з будівельниками дерев’янних домів на продажу у другому сусідньому селі Корчешти, замовивши у них відповідних розмірів будову. Те ні в кого не побудило підозри для чого те робиться. Коли в Корчештах замовлення було готове, то кам’янські брати будівельники, які в подібному мали практику, промаркірували нумерацією кожній кусок деревини крейдою, щоб при перевозці, брати спочатку, те що потрібно в першу чергу для закладення в майбутній дім на місці, і так послідовно до послідного. А в Кам’янці брати найняли 13 возів і за оден день зробивши по декілька ходок цими возами перевезли все. І згідно нумерації кожнього куска деревини, складали на місці дім. Поки власті спохватилися, що до чого, дім був вже зібраний і накритий. Дах теж був розібраний, і ще розпилений на двоє, перевезений і піднятий на своє місце. Влада села в голові з священником, наробили крику, пострашили погрозами, але дім залишився. В ньому проводилися Богослужіння проходячи крізь всі гоніння 16 років.В 1940 році були покладені на дияконське служіння Воробец Танасій та Гаврилович Тодор

Забігаючи на перед докінчемо оповідь про його долю. В 1948 році, вже при Радянській владі, його закрили і пресвітера церкви Воробця Івана Степановича, засудили до десятирічного увязнення. Церкві, яка налічувала тоді вже 170 членів, було суворо наказано не збиратися ніде, навіть по хатах. Але церква існувала і жила в глибокому підпіллі. Через два роки арештували других 5 братів і присудили кожньому по 10 років ув’язнення. Це були: Воробец Танасій Васильович, Гаврилович Тодор, Федорюк Денис, Симко Василь і Воробец Іван Васильович. В тій же порі, щоб церква не залишилася без служителя, був рукопокладений служителем церкви Буждуга Василь, який у велукому підпіллі обслуговував і інші церкви по Буковині, де служителі були засудженими.

Безбожна влада у Кам’янці використовувала відібраний Дім Молитви для демонстрування кінофільмів и для шкільних класів начальної школи. Пізніше його зруйнували і з розібраного матеріалу побудували біля середньої школи класи ручної праці. Під час будівництва Молитовного Дому у 1932 році, в Кам’янці було 30 сімей віруючих. А вартість будівництва обійшлася в 60.000 румунських леїв. Для порівняння фінансового тягару, який упав на плечі цих сімей, скажемо: що одна корова тоді коштувала 2-3 тисячі леїв. З іншого боку людям в селі, грошей тоді не було звідки взяти, як тільки потрібно було продати щось їз свого господарства.

Під час воєнних дій, другої світової війни Румунія була в союзі з Німеччиною. І в 1942 році, під час окупації нашої тереторії німцями, Буковина була знову віддана Румунії. В той час відбулося велике гоніння на нашу церкву. Православне священство, не могло терпіти розростання сектанських церквів і вирішило використовуючи державну владу, покінчити з ними. Були арешти всіх віруючих, яким пропонувалося йти назад в православіє, перехриститися, поцілувати хрест і охрестити своїх нехрещених дітей. Хто те зробить повернеться назад до дому. Хто ні, буде засуджений. І тоді було одноразово засуджено 51 член Кам’нської церкви і то більшість були сестри. Тому що багато братів були в той час далеко в Румунії, на примусових роботах, по відбудові руїн війни і таких обійшло таке випробування. Засуджено було 38 сестер-мамів, які залишали своїх маленьких дітей самих дома і йшли у в’язницю, опісля тих дітей розбирали сусіди і рідні православні до себе, тому що віруючі майже всі були засуджені. Серед інших були засудженими: Воробчук Домка (Василиха), Гаврилович Савета, Глобак Марія, Симчук Савета, Гуцуляк Оліяна, Гаврилович Оліяна, Симко Савета і Буждуга Оліяна, Буждуга Марія, Баланюк Марія, та інші... Їх вели пішки під конвоєм румунські жандарми село від села до в’зниці. Коли проходили біля річки Сирету то шеф жандармерії глумуючись над арештантами говорив їм: “ Ви бачите цей Сирет. Коли його води потечуть назад на захід, звідки течуть тепер, тоді ви повернетесь до дому.” То те значило, що ніколи. Але незабаром по сценарію воєнного театру, румунам самим прийшлося втікати від переможної Радянської армії. А вірні свому Господеві герої віри, поверталися з своїх в’язниць в торжестві додому.

Під час Другої світової війни, при загальній мобілізації, на фронт разом з іншими односельчанами, було забрано 22 брати з Кам’янської церкви. То була страшна трагедія, тому що війна потребує жертв. Тільки з Кам’янки не повернулося з війни 203 чоловіки, які полягли на полях битви. А з віруючих повернулися всі до одного. Хоча для них була особлива загроза, тому, що перед ними стояла Божа заповідь, “Не вбиватимеш.” А під час воєнного положення, за відмову вбивати ворогів – розстріл. Але церква постійно молилася за них. І Бог Святим Духом промовив, що всі повернуться живими. І так сталося. То було і перед очима невірних великим чудом Божим, що Бог не залишає своїх.

В тій же порі, за часів господства Румунії на Буковині, в Кам’янці віруючим не дозволялося хоронити своїх мертвих, на загальному цвинтарі разом з іншими. Для віруючих було відведене місце де їм можна було хоронити своїх мерців, під лісом над яром на пустинному місці, де закопували здохлих коней. І там на тому місці похоронено з Кам’янської церкви 58 братів та сестер. З приходом Радянської влади, такий наказ був зкасований.

У післявоєнний період, в 1945 році, по волі і наказу влади, відбулося об’єднання Баптиського братства з іншими Євангелськими течіями, в якому опинилася і Кам’янська церква. Те так назване; “Августовское соглашение” 1945 року, нашій церкві шкоди не принесло. Тому що в Кам’янці тоді було тільки три сім’ї з баптиського братства, а решто всі були п’ятидесятники. І весь хід Богослужінь і духовних молитвів з працею Свяятого Духа, не змінився. Ці три сім’ї нам не заважали ні в чому сповідувати догму п’ятидесятниці. Керівництво у верхах, теж не домагалося від нас дотримуватися догмів баптизму. Цьому сприяв незаперечний авторитет на всю Буковину, нашого пресвітера Воробця, як мудрого керівника, який не допустить безпорядків.

Ta все ж для де кого, те вже було причиною для сумніву, чи правильний курс взяла Кам’янська церква. Розділення церкви в буквальному розуміні тоді, не наступило. Незадоволені, які мали інші бачення, заради братерського єднання, ще трималися в лоні церкви.

Варте великої уваги, описати життя віруючих людей тих років. То було дійсно святе братство, оновлених, побожних людей. Які зрікалися від всього грішного і світського, як зовні перед людьми, так внутрішньо перед Богом. Хто прилучався до євангелської церкви п’ятидесятників, де діяв Бог Святим Духом, такі ставали зовсім іншими людьми. Ніхто з православних людей у всьому нашому велечезному селі, не міг сказати ні за одного з покаяних, що хочь хтось в чомусь повів себе не поєвангелськи. Навіть зовнішний вигляд віруючих був зовсім відрізнений від світських людей. Хто каявся з світа і приходив в церкву, і мали прикраси, чи вишиті сорочки, як те було прийнято у нас в тих часах, то без того, щоб їм хтось щось говорив про те, самі розшивали ті оздоби з сорочок , щоб вони були тільки білими без прикрас, чи шили зовсім другі спеціально без вишивок і не надівали ніяких прикрас. У поведінці були тихі, щирі, готові кожньому допомогти, прості як діти. Це був добровільний еталон, такого поводження, що ярко відрізняло покаяних від світських. Світ знущався над віруючими і злився, але і поважав їх як святих. Причин для осуду віруючих, як не відповідаючим своїй назві, в них не було.

Коли хтось з віруючих заходив до хати іншого віруючого, то без сумісної молитви не виходив ніколи. Де були більше віруючих по сусідстві, то такі кожнього дня в час обіду сходилися у когось з них, для спільної молитви. Коли входили в піст, то було правилом у всіх, не з’їдену їжу віддавати бідним. А якщо ні, то якісь продукти, які хто мав, несли в Дім Молитви і залишали там у спеціальні кімнаті, після чого брати диякони роздавали їх по потребі тим, хто був бідним. Були дуже дружніми, хто хворів, такому гуртом допомагали обробляти землю, тому, що з того жили. Хто будував якесь приміщення, чи ремонтував і була така робота, що її можна було робити більшом разом, теж зходилися брати та сестри і дружно допомагали. Це було великим, яскравим свідченням, перед світом, що в цих людей дійсно оновлене життя.

В 1946 році Бог через особливе пробудження, яке мало місце в Кам’янській церкві, готовив своїх дітей і укріпляв їх на майбутні страждання, які відбулися в 1948 – 1956 роках. Коли забрали Молитовний Дім, братів посудили і заборонили навіть по хатах збиратися. Всі ті роки були поставлені спеціальні люди-спостерігачі, які неусипно слідкували за віруючими, щоб донести на них, як би десь виявили, що зібралося, хоча б декілька одновірців. І перед цим, Бог збудив снагу у своїх дітей до молитвів. То було потужне злиття Духа молитви.

На молитви збиралися вечорами по таких хатах, де були кругом віруючі, чи далеко від людських хатів, на окраїні села, щоб не почули світські люди, тих гучних молитвів, які відбувалися. Те розпочалося пізньою осіню, коли ночі були дуже довгі, дуже темні, з дощами і глибоким болотом. Щоб не ходити юрбами по дорогах, і не насторожувати людей, ходили крадькома огородами полями, де застрягали в розмоклій землі і болоті. Іти з світлом, це означало виявити себе. І такі забруднені від болота набивалися в хаті, як сірники в коробці і господарі тих хатів не ображалися за болото. В хатах не вистачало повітря, його видихували молитовники, а від того гасли керосинові лампи, але молитви не вгасали.

Молилися до дванадцятої ночі, до першої, і трохи розходилися, кому було близько. А хто прийшов здалека, то залишався на декілька годин в тому ж домі, трошки здрімнувши де попало, порою і не роздягаючись і в п’ятій, шості годині ранку, вже знову приходили на молитву і до ранку молилися. Звідки бралася фізична сила все те витримувати? А до того і в постах пробували. Ніхто з молитвинників тоді не думав про свої господарські справи. Все решто зупинилося, навіть худоба залишалася недоглянутою як слід. Після молитви ніколи не виходили разом з хати, а по черзі двоє, троє, як було тихо, нечути ніде нікого, знову хтось виходив і то тільки в темноті. Під Божою охороною, все обходилося нормально, ніхто не доніс владі про таку активність сектантів.

За те Бог нагородив учасників того молитовного підняття Своїми Духовними даруваннями. За два тижні Бог хрестив Духом Святим 86 осіб. А також Бог наділив декого дарами пророцтва, вияснення, та видіннями. Що сприяло церкві вистояти в майбутніх тіснотах, де майже вісім років не було можливості ніде збиратися на Богослужіння. З часом такі зусилені молитви, ослабли і все нормалізувалося. А та зима для церкви залишилася незабутньою.

В 1948 році коли прийшла біда, коли Дім Молитви влада закрила, служителів церкви посудили, то розпорошена церква, як могла так виживала в підпіллі. Тільки після смерті Сталіна в 1953 році, а опісля і Берії, у керівних верхах нашої тодішної країни, повіяло потеплінням, відносно репресованих невинних людей як “ворогів народу”. І вже у 1956 році стали реабілітувати засуджених братів за віру. І в тому же році наші Кам’янські засуджені брати були звільнені з в’язниць.

Після їх повернення в 1957 році, влада після восьмирічної заборони, дала дозвіл знову проводити офіційно Богослуження. Молитвинного Дому для зібрань вже не було і прийшлося знову проводити Богослужіння в хатах. На той час нараховувалося В Кам’янській церкві вже приблизно 200 членів, плюс молодь та діти. Задовільнити потребу в Богослужінні, вже не могла нічия хата. Та все ж маючи дозвіл на офіційне зібрання, брати не упустили і ту можливість. І в тому ж році стали збиратися в хаті Воробця Івана Васильовича. Незабаром перейшли в трохи більшу хату, брата Баланюка Василя Тимофіьовича.

В кінці пятидесятих і початком шестидесятих років в Баптиському Союзі, до якого разом з іншими церквами п’ятидесятників, на підставі “Августовського соглашения” – 45 року належала і Кам’янська церква, сталася велика заворуха. Під натиском безбожної влади, керівництво баптиським Союзом, погодилося і прийняло так зване “Инструктивное письмо старшим пресвитерам”. В якому говорилося що:

Склад керівного органу Союзу баптистів, залишається назавжди незмінним.

· Проведення з’їздів з делегатами помісних церквів, на майбутнє не предбачається.

· Старші пресвітера, при відвідувані церквів, в Богослужіннях не повинні виступати з проповідями, а тільки спостерігати чи виконуються вимоги “Інструктивного письма”.

· Максимально зменшити хрещення молодих віруючих, віком від 18-30 років.

· До проповіді допускався тільки пресвітер і члени виконавчого комітету.

· Головним напрямком Богослужінь, повинно було бути, не заклик нових членів до покаяння, а тільки вдоволення духовних потреб тих, хто вже віруючий.

· Заборонялось виступати хоровим виступам в супроводі оркестрів та декламацій.

· Духовні потреби віруючих, дозволялося задовільняти тільки в приміщеннях зарегистрованих церквів. Заборонялося прймати участь в Богослужіннях за межами регистрованоих церквів.

· Віруючих, які були хрещені невідомими хрестителями, в церкви не приймати. Приймати тільки тих, хто згідний з умовами «Інструктивного письма».

· Брати в Молитовні Дома дітей, заборонялося, і інше...

Коли ці всі накази дійшли до Кам’янської церкви, це насторожило віруючих, що те є відступленням від завітів Христа. Та тодішне руководство церкви, яке тільки повернулося з в’язниці, стало заспокоювати всіх, що тих вимог дотримуватись не будемо, а бунту робити не варто, щоб не втратити право на проведення Богослужінь. І дійсно, якось воно проходило так, що і не виконувались ті вимоги, і про те наче б влада не знала. Як хрестили молодь у 18 років, так і продовжували. Як проповідували всі хто мав на те Боже помазання, так і проповідували. В гості в інші церкви ходили і гостей у себе приймали ставлячи їх на проповідь. Коли робили в церкві хрещення, на те змушені були у влади села брати дозвіл, але списків кого мали хрестити, не давали, як того вимагалося, давали тільки цифру-кілкість хрещаємих, і те не в сільську Раду, а старшим пресвітерам по області. Хрещення проводили де коли в зібранню, а більше на потоці і то рано на світанку, чи вечором, щоб не взнали що охрещується молодь. Дітей на зібрання і брали і не дуже брали. Поперше, не вистачало місця, а по друге за нами стежили активісти села приходячи на зібрання. Та все ж діти збиралися тайно по хатах, де мали гарні молитви і вчилися істини. Були випадки, коли про те доносив хтось владі і керівництво церкви мало неприємності, та все обходилося штрафом і попередженнями. Так ми і існували.

Але велика частина баптиського братвства, не приймили таких законів. Запротестували, як перед своїми керівниками, так перед владою. За що були переслідувані і засуджені, тому що такі відділилися від тих хто прийняв ті умови і створили свій центр руководства: «Раду церков». Та боротьба була дуже вагомою боротьбою. Як би не вони, то мабуть давно будівники комунізму, могли б знищити церкву. Але вони встали в повний ріст, заплатили великою ціною, страждань і життя і влада зрозуміла, що не подолає церкви таким методом. Поступово те “Інструктивне письмо”, втратило силу. В 1963 році, на Всесоюзнім з’їзді в Москві керівництво баптиського братства признало помилковим прийняття такого документу як Інструктивне письмо і відмінило його. А на з’їзді в 1966 році при всіх визнали свою помилку і оголосили своє покаяння.

Всі ці дані взяті з Історії Євангельських християн- баптистів у СРСР. Видавництва 1989 року.Стор. 238-246.

Та все ж розділення в баптиському братстві існує і по сьогодні в 2006 році, коли пишеться ця історія. Історія повинна висвітлити все що відбувалося в час який вона описує. Тому повернемося, що відбувалося в Кам’янській цекві в зв’язку з прийняттям того письма.

Як ми зазначували вище, ще при «Августовськом соглашении» 1945 року, де хто з членів Кам’нської церкви насторожився, та все ж розділу церкви не сталося. Зате при прийняті «Инструктивного письма» невеличка група однодумців, які розуміли, що подібні закони йдуть в шкоду церкві, безшумно, мовчки стали збиратися на свої молитви окремо. З часом, ще хтось приставав до них і вони зажили відокремлено. Так виникли в Кам’янці дві церкві п’ятидесятників. Одну називали великою церквою, другу малою-неригістрованою. Для великої церкви фактів для суперечок з малою не було. Тому що вони мали підставу для свого відділення, щоб не підпасти під той ковпак, призначення якого було, загасити церкву. Правда Бог дав сили вистояти і великій церкві у нелегкій боротьбі.

Так що особливих загострень між цими церквами майже не було. Навпаки, на всіх похоронах всі були разом і на весіллях теж. В зібрання з малої церкви до великої майже не приходили, маючи по своїх розуміннях на те мотиви. З великої до малої приходили, і таких на молитвах не відчуджувалися. Брати та сестри молитовники, шукали де б горячіше помолитися. Дух Святий діяв у обох церквах і в очах Божих і одні і другі були дочками і синами Божими. Якщо велика церква мала регістрацію і узаконене місце для проведення зібрань, то мала змушена була бути в підпіллю. Від того вони мали більше небезпек, з складу їхньої церкви були засуджені два брати і дві сестрі. Це Звоздецкий Николай, Ватрич Денис, Балан Марія та Лазурко Віоріка. Але не мало небезпек і бід було і у великій Церкві.

Спочатку мала нерігістрована церква не мала рукопокладеного пресвітера, а з часом в 1975 році був обраний на дияконське служіння Гаврилович Николай Іванович, а в 1976 році, він же на Присвітерське служіння. Поруч з ним до переїзду в Америку, трудився Кузик Дмитро. На дияконське служіння, були обрані Симонюк Гріша та Буждуга Алік. Люди приходили до покаяння і їх церква виросла до 80 членів.

Та повернемося до великої церкви в 1958 рік. Після отримання офіційного дозволу на проведення Богослужінь, спочатку збиралися в домі Воробця Івана Васильовича, а опісля в хаті Баланюка Василя Тимофійовича. В тому домі проводили зібрання 24 роки, до1982 року. В 1962, був обраний і рукопокладений на присвітерське служення Буждуга Дмитро Денисович, хоча пресвітерське служіння ще 17 років ніс Воробець Іван. Буждуга Дмитро був як тоді ми говорили запасний пресвітер, на випадок арешту Воробця.

За цей час з 1958 року по 1982 рік в арендованому домі під зібрання, два рази робили реконструкцію, збільшуючи потрохи площу зали. При послідній реконструкції, розібрали всі перегородки в тому домі, залишили тільки надвірні стіни. Стелю теж розібрали геть і підняли її півконусом аж до даху, щоб збільшити висоту зали. Зал мав в довжину 12 метрів, а в ширину 6, це складало 72 квадратних метри площі. А в 1980 році в Кам’янській церкві налічувалося 432 члени церкви без молоді і дітей, це більше як по 6 членів церкви на один квадратний метр. Тіснота була неімовірна, завжди була набита повністю віранда і в літку багато ще знаходилися і на подвірю. Зимою було ще гірше, опалювання не було, щоб зігріти приміщення. Обпалювальної грубки не ставили спеціально, щоб не забирати нею місце в залі. І коли розпочиналося зібрання в абсолютно холодному залі, від дихання багатьох людей, нагрівалося, але вологе тепле повітря кондесувалося, від холодних стін і стіни побілені вапном ставали зовсім мокрими, змінюючи свій колір від води. Пізніше вже в вісімдесятих роках, все ж поставили в залі грубку.

Побудувати нове зібрання, чи добудувати до того що було, влада не дозволяла. Десь в кінці шістьдесятих років, в Молитовнім домі відключили електричне освітлення і проводити у вечірні пори Богослужіння стало неможливим. Освітлювали спочатку звичайними свічками. Опісля зробили карбітову лампу, яка з шипінням, але світила. А пізніше ризикуючи бути звинуваченими брати придбали акумулятор від автомобілля, заряжали його і вже світила одна невеличка електролампочка. Після довгого часу дозволили знову користуватися електроенергією, Але за неї потрібно було платити в двадцять пять раз дорожче, як платилосяв домашніх умовах.

В 1979 році, замість пресвітерa Воробця, був задіяний молодий, запасний пресвітер Буждуга Дмитро Денисович. Разом з тим були покладені на дияконське служіння вже з молодшого покоління Глобак Георгій та Лазурко Раду

Всі ці роки до 1988 р. разом з іншим заборонялося на похоронних процесіях співати по дорозі християнські, похоронні пісні. Але Кам’янська церква, цього наказу не виконала ні разу. Кожний раз похоронні процесії супроводжувались майже безперервним співом. А до цвинтаря, потрібно було йти біля сільської Ради, та Правління колгоспу. До того ж на наші похорони сходилося дуже багато людей, від 200 порою і до 400. І всі вони проходили з співом біля тих державних установ. Православні люди чули спів, виходили з хатів і багато з них приставали до всіх і йшли на цвинтар, де слухали проповіді. То були дійсно демонстративні мітинги, як не раз звинувачували церкву в такому безбожники. Але спинити таку кілкість людей при звершені похоронного служіня, керівники села, боялися щоб не обурити таке згромадження народу на очах у всіх. Десь в вісімдесятих роках до цього всього, церква упорядкувала ще і духовий оркестр, з яким проходила селом провожаючи в послідню путь своїх братів, та систер. Загроз від влади було багато, але ні грати, ні співати не перестали. Перестали грати тільки тоді, коли вже ніхто не забороняв.

Потрібно занотувати що з початку утворення Кам’янської церкви і всі майбутні роки виховання її членів було євангелським. Ніхто не говорив неправди і не крав. Колгоспна праця оплачувалася дуже слабо. На початку утворення колгоспів, плата за працю була настільки мала, що колгоспник за все літо міг отримати один мішок пшениці. Пізніше вже було краще з оплатою за труд, але однако того було мало. І прожити тільки на заробленому було дуже важко. То колгоспники приспособилися красти з колгоспу. Хто біля чого працював, з того після роботи, наповнював свою сумку і ніс до дому. Керівники колгоспу розуміли бідовий стан колгоспників і мовчали. Але ж час від часу все ж змушені були перевіряти що хто несе до дому після роботи. І при таких перевірках, у всіх світських знаходили вкрадене, а у належних до євангелської церкви, не знаходили ніколи. І те було гарним, євангелським свідченням, для всіх людей, що ці люди є дійсно чесними працівниками.

Другим вагомим свідченням перед всім селом в Кам’янській церкві було те, що серед віруючих дійсно було братерське взаєморозуміння і взаємовиручка. Яке в кого б не трапилося горе, такому завжди всі співчували, допомагали і якщо те горе спричиняло матеріальні збитки, то які б вони не булу великі, такому завжди допомагали фінасово, добровільними пожертвуваннями.

Хто будував нову хату, такому допомагали фізичною працею. В церкві оголошували, що такого то числа, такий то брат, розпочинає працю, по зведеню фундаменту під нову хату і запрошували всіх хто може, йти йому допомогти. І сходилися до такого 40, 50, 60 братів з своїми лопатами і бралися до роботи. В тих порах бетономішалок ще не було. Потрібно було ручним способом заміщувати гравій з цементом та водою і носилками розносити по траншеях. І за один день, хоч би який великий був запланований фундамент, все дороблялося. За працю ніхто плати не брав, господар тільки повинен був приготовити після праці вечерю для всіх. Це була перед очима всіх людей, велика допомога для того хто будувався. В світських людей, тієї взаїмодопомоги не було.

Коли хата вже була вимурована, саме так сходилися другий раз, щоб обмастити стіни з середини глиною, як те було прийнято у нас. Для цієї праці приходили вже і сестри. Хтось закидав глину в заміс, хтось носив воду, хтось солому, а сестри босими ногами місили те все в однорідне місиво. Інші, розносили носилками по кімнатах, інші викидали вилами на горище, а вже інші набивали тим місивом та розрівнювали стелю зверху. Після чого бралися всі за стіни, і до вечора все доробляли. Те з сторони виглядяло так, наче біготня мурашок, кожен робив своє. Така спільна, безкоштовна праця, називалася в нас «клакою» і їх літом бувало стільки, що не вистачало субітніх днів. Всі суботи були зайняті по черзі клаками. В робочі дні того робити не могли, тому що всі працювали на громадських роботах.

Саме так допомагали і хворим та старим людям, які не могли працювати. Домовлялися коли і до кого і обсапували таким огороди, чи весною засаджували їх, чи осінню зберали урожай.

Саме дивне було в очах православних людей, як вони бачили віруючих які наче мурашки переносили за день дерев’янну хату з місця на місце. Це було раніше, коли ще хати робилися дерев’яними. Робилося це перед веснянними польовими роботами, чи пізньой осені після них. Щоб переносити хату не по дорогах, заважаючи дорожньому рухові, а через огороди навпростець від місця купівлі до місця де вона має бути. Глину з хатних стін обдерали зовсім. Кожній кусок деревини зробленої хати маркірували крейдою, відповідним номером. Роз’єднували по гребню дах і спускали його на землю. Дахи тоді були майже всі з драниць, шифир, чи черепиця, рідко в кого був. А з драниць були легкими, ще раз його розпилювали на чотири куски. Тоді обступали кусок даху кругом, бралися за нього, підіймали і несли. Після чого несли розбираючи стіни по кусках, кожний що міг понести. Хтось один кусок, хтось два хтось три, відповідно від величини і ваги. А великі колоди, несли більше людей одну, і так всю хату. А на місці, майстри будівельники, які серед віруючих були, згідно нумерації складали хату знову. В ті часи, дерев’янні хати робилися, без скріплення цв’яхами. Кожній кусок мав нарізаний чіп, який заходив у своє належне місце, так само і роспорки і хата ставала суцільною і міцною.

То було теж дивовижне видовище. Люди як мурашки одні несли, другі напроти йшли за іншим. А кирувала ними любов до брата, якому допомагали і гаряче бажання продемонструвати перед світом братерську взаємодопомогу. Жіночі роботи, які потребували довгого часу, щоб переробити їх, (дерти пір’я, скубти вовну та інші), теж робилися по черзі, то в однієї господині, то в другої. Колективно, те робилося легше, веселіше і відчувалося чуття єдиної родини, що було прекрасою, євангелського образу життя.

Занотовуючи історичні події, ріст і розвиток Кам’янської церкви, рахував за потрібне занотувати і вищеописане, яка була у всіх турбота один про одного, яка спілність єдиної родини, з’єднаної Кров’ю Господа нашого Ісуса Христа. Тому що, стає помітним, що такі гарячі братскі стосунки з часом скасовуються, а значить марніє краса і пригасає світло, яке повинно яскраво горіти на високій горі. Хай нотатки записаного, залишуться свідком, про минуле життя Кам’янської церкви.

Щоб були висвітлені всі сторони життя Кам’янської церкви в історичних спогадах, потрібно занотувати і таке, що не все було завжди тільки гаразд. Років 15 від її утворення, по свідченнях старих братів, гріхів серед членів церкви, які б порочили церкву, не було зовсім. Опісля непомітно виріс гіркий корінь, з якого опоганився де хто. Про те ніхто кроми них не знав. Але Духом Святим те було відкрито. Винуватці зізналися і церква що до них, застосувала церковну дисципліну. Вони були вилучені і тільки через роки доказом справжнього виправлення, були прийняті знову. Опісля подібне час від часу повторювалося з де ким, і кожний раз церква, до їх повного освячення, відокремлювалася від таких.

Тепер перенесемось знову в 1982 рік, до того де ми зупинилися, що церква зростала кількістьно, а місце для Богослужінь було неймовірно мале. Було зазначено вище, що на один квадратний метр підлоги в зібранні, заходилося, більше як 6 членів церкви. А молоді та дітей було ще в раз стільки. Дозволу розширити, добудувати до того що церква мала, не давали. Ні в одній, найстрашні тюрмі на весь світ, не могло бути такої тісноти. Але державний, безбожний Уряд мав свої плани. Ще в 1980 році, віруючого в нашій країні не мало бути ні одного. А на справді їх кількість уперто росла.

І всі прохання, які церква писала у відповідні інстанції назавжди тонули в столах безбожних керівників. Керівництво церкви, не сиділо байдуже, а постійно домагалося належного ій Конституційного права на церковне приміщення, яке необхідне для потреб віруючих. Тим більше що в п’ятидесятих роках було забрано від них Дім Молитви. Що було назаконною, неконституційною дією, що й було визнано державою після смерті диктатора Сталіна. На підставі чого і засуджених братів оправдали, відпустивши на волю. Та все ж дозволу на будівництво не давали. Про все те церквою були подані пояснення і прохання в Київ і в Москву, та дозволу не було. Тільки через шість років, вже в 1988 році, коли, повіяло свободою і держава брала курс на перебудову комуністичного устрою, - церква отримала дозвіл на будівництво нового Молитовного Дому.

Що то були за радощі?.. Після таких заборон, переслідувань, загроз, штрафів та судів, стало можливим проводити євангелізаційні зібрання, спочатку по дозволу влади, а пізніше вже без спеціального дозволу. А яке натхнення, щоб збудувати гарний Молитовний Будинок. І розпочалося....

Далі від автора вищезанотованих історичних даних.

Всі викладені мною дані про минуле Кам’янської церкви, я взяв з записаних нами на авдіокасетах розповідів старих братів, які стояли в керівництві церкви. Покійного Пресвітера Кам’янскої церкви Воробця Івана Степановича. Покійного секретаря церкви ще у тридцятих-сорокових роках, Воробчука Георгія. Покійного секретаря церкви, шістьдесятих-сімдесятих років, служутеля, Федорюка Дениса. Від покійного служителя Буждуги Василя. Від проповідника церкви який ще живе, Глущака Ориста, покійного Симчука Александра та Проповідника служителя Воробця Івана Васильовича, а також і по моїй пам’яті, так як я теж від 1944 року учасник всіх церковних подій. Всі ці свідчення на які я опирався, узгоджені мною з описами “Виникниння християн віри Євангелської на Буковині”. Описаних нашим істориком при керівництві нашого братства в Києві Володимиром Франчуком. Однак же я не претендую на абсолютну безпомилковість. Тому що з причини конспірації, архівів ніяких не збереглося, все описано по пам’яті вже похилих віком наших братів.

Я описав більш стисло про все, до початку будівництва нового зібрання в 1988 році. А далі це вже сучасність, яка пам’ятається і молодими братами, які будуть вести майбутні записи. Але так як я був активний учасник будівництва нового зібрання, і знаю все як було, про що я описав у своїй пам’ятній книзі спогадів, для своїх дітей та внуків, я дуже легко можу на комп’ютері зкопіювати з описаного мною, що і роблю. Хай залишеться і для всіх, як те бачилося мною.

Далі, уривок їх книги.

Будівництво нового Молитовного будинку.

Вам уже відомо які умови були в нашім старім реконструйованім Молитовнім Домі. І ми з 1982 року розпочали добиватися дозволу на будівництво нового. Щість років, ми писали всюди, по всіх інстанціях. Нам відмовляли, ми знову писали, дійшли аж до Москви. Звідти стали вже нам обіцяти дозвіл, але він все не приходив. Нас попереджували, що хоч дозволять, то щось трохи добавити до звичайної хати, і все. Щоб ми не дуже набивали собі апетит на щось велике. Але безбожний вік комуністичної імперії доходив до кінця. В політиці країни стали відбуватися разючі переміни. Повіяло легеньким чуттям релігійної свободи. Нам вже трохи попустили в більших розмірах на будівництво. Те окрилило нас, стали загоратися чудові мрії побудувати гарний дім, на радість дітей Божих і на славу Богові, якому в нашій країні до тоді не давалося місця.

В нашій Церкві був хороший будівельний інженер Ілля Загарюк. Він робив всі розрахунки, оформляв всю потрібну документацію, виходжував проектне креслення вираховував скільки яких потрібно буде матеріалів, радив де достати, купити і в тому допомагав. Ми стали заготовляти будівельні матеріали. Коли ми просили у влади ділянку землі для будівництва, тоді ще комуністична система не розвалилася і вони нам не дозволили побудувати Дім Молитви десь в центрі села, а дозволяли на краю села. І ми стали шукати таке місце. Потрібно було купити в когось хату, щоб мати свою ділянку землі і розваливши стару хату, там будувати. Місце яке нам підходило знайшлося, але там проживав один старенький брат в якого була донька з дітьми. Ми купили йому другу добротну, цеглову, майже нову хату, в яку вони переїхали жити, а на їхньюму огороді стали завозити будівельні матеріали, цеглу, вапно, доски і цимент, який розвантажували в їхній старенькій хатині для зберігання.

Придбати будівельні матеріали в тій порі було не так легко. У вільні продажі його не бувало. Були спеціальні склади, де можно було де що купити, але потрібно було мати на те дозвіл від влади. А начальники з тією владою в руках, дуже скупо видавали такий дозвіл. Вони чекали хабарів, щоб і вони за даний дозвіл, щось мали в кишеню. Тим більше на будівництво Молитовного Дому. Їм не вірилося, що наступає час, що стає можливим вільно будувати такі споруди. І з одного боку, вони не давали дозволу, щоб щось отримати в кишеню, а з другого боялися, щоб їм не приписали, що вони сприяють сектантам. Тому приходилося по всякому роздобувати потрібні матеріали. В основному члени церкви добивалися такого дозволу на будівельні матеріали як для особистого будівництва, а насправді те було для зібрання.

Для будівництва Молитовного Будинку потрібні були не малі гроші, щоб уплатити за місце для будівництва, щоб уплатити за проектну документацію, і основне на придбання всього потрібного для будівництва. Всі ці потрібні кошти ми мали з добровільного пожертвування членів нашої церкви. Визначили трьох братів, в числі яких був і я, які приймали ці пожертвування від людей, занотовували їх скільки хто жертвував. І дбайливо їх охороняли, видаючи з них певні сумми на придбання того чи іншого. Ті витрати теж занотовували, скільки і за що витрачалося, домагаючись мати на все відповідний документ, що те чи інше дійсно стільки вартує і що воно привезено на будівельну ділянку. В кінці будівництва, були зроблені звіти скільки хто пожертвував, скільки на що витрачено і на кожню витрату був відповідний документ. І ці звіти передані для зберігання в церковний архів.

Все те вивести, щоб зійшлося копіка в копійку було не так просто і прийшлося моїй дружині Домочці в раз зі мною, не одну ніч не поспати, щоб був необхідний порядок в таких рахунках. Все обійшлося добре, ніяких непорозумінь, чи неприємностей не було. Наша церква в тій порі нараховивала 460 членів церкви і разом на будівництво ми зібрали 152 тисячі карбованців. Ніякої такси, скільки хто повинен був пожертвувати ми нікому не визначали. І гроші в касі будівництва завжди були. Не було такого випадку, щоб були потрібні гроші, а їх не було звідки взяти. Ні в кого з других церквів ми не просили допомоги в грошах. Один раз нас підтримала грішми сама по своїй волі Чернівецька церква. А робочою силою, вони нам допомагали багато, теж по своїй щирості.

Будували Дім Молитви два роки. Грошей за роботу, члени нашої церкви, не брали. Всі працювали безкоштовно у Ім’я Господа нашого Ісуса Христа. Гроші за роботу були заплачені тільки, чужим бляхарям, чужим ліпильникам, і майстрам за систему водяного опалення, та невіруючим столярам, які робили панелі в залі. Праця по будівництві, виконувалася таким порядком:

Розпочинали будівництво з молитвою. Коли зібралися люди на тій будівельні ділянці, були тільки велика купа гравію, штабеля з дошками і цегла. На купу з гравієм вилізли служителі церкви, а в низу були всі решто. Заспівали Псальму шістьдесять сьому:

“Нехай милує нас Бог і благословить. Нехай засвітить лице Його над нами.”

Спів злагоджено, мелодично полинув над голою землею, де мав стояти Дім Молитви і понісся в синє небо. З якого в серця співаючих, спраглих Божого благословіння на майбутню працю, осідало Боже заспокоєння, що Він Святий і Милостивий, який бачив наші кривди і тісноту, дійсно посилає благословіння на початок будівництва і на весь термін аж до завершення. Щиро помолилися і завершував молитву, старий вже тоді в літах брат Іван Воробець, бувший довгі роки пресвітером в нашій церкві.

Фундамент дому зробили за декілька днів спільними зусиллями. Першого дня, коли розпочинали, на роботу вийшло 180 чоловік. З механізмів мали тільки одну бетономішалку, і один трактор навантажувач, який мав ковш, яким наберав гравій перемішаний з цементом і залитий водою, підіймав його у верх і відкривав ковша, гравій падав на щит і перемішувався. А решта всі мішали бетон в ручну лопатами. Носили в траншеї все носилками теж в ручну.

Для проведення подальших робіт були утворені п’ять бригад, по 20 спеціалістів у кожній. Кроме них, їм в допомогу приходили підсобні не спeціалісти, старенькі брати та неповнолітні, і навіть діти. І в кожній з цих бригад були всі необхідні спеціалісти, так що бригада могла виконувати будь яку роботу, яка робилася в час їхньої праці. Одна з тих п’ять бригад виходила на роботуі працювала один місяць, кожний день. Решта бригад допильновували свої державнi роботи. І по черзі всі бригади відпрацьовували свою повинність. Хто не міг відпроситися з своєї державної роботи, такий наймав сторонніх людей, щоб за нього відпрацювали і платив їм за те гроші. Коли закінчували всі бригади першу чергу, заходили знову на другу і так до кінця робіт. То приходилося один місяць робити на зібранню, а чотири на державні роботі. Але при кінці будівництва вже робили на зібранню не по цілому місяцю, а по пів місця.

Кожнього дня на протязі двох років наші сестри готовили їжу і кормили всіх працюючих. Спочатку, коли були більш важкі роботи, готовили іжу і по два рази в день. Перед тим як тільки збиралися до будівництва, ми мали журбу, як ми маємо годувати працюючих, щоб вони не ходили їсти до дому, щоб більш зосереджена була праця. Думали, чи не купляти і вигодовувати поросят, щоб мати своє м’ясо і таке інше.

Але одного вечора коли братерська рада була зібрана, для вирішення поточних проблем, до нас зайшла сестра Одокія Тамой і заявила: “ Брати, за їжу для будівельників не переживайте. Ми сестри вже все зробили для того, щоб їжа була кожнього дня. В нас вже є списки всіх і визначено, хто якого дня має готовити їжу. Ми це беремо на себе. А ви журіться іншим”. Я і по сьогодні в захоплені від такого вчинку наших сестер, які вони догадливі і готові послужити для Господа. Так і було, на протязі всього часу будівництва їжа була. Закінчувався круг першої черги, заходили на другий круг і так до кінця. Їжу готовили в побудованому ще до початку основного будівництва приміщені церкви, яке обладнали під кухню і там же їдальню. І готовили сестри одна від одної краще, як на перегонки. Нераз їх просили брати, щоб не розтрачувалися так, та вони на те не звертали уваги, робили як їм говорило серце. Одна сестра була старшою, вона кожного дня була на кухні і наглядала щоб, підказати готуючим їжу, що готовили вчора, позавчора, щоб їжа не була одноманітною, а була різноманітною. Тією сестрою була ваша бабуся Домка Марчук, так як ми жили близько зібрання.

Розміри побудованого Молитовного будинку були такі: Довжина з відкритою верандою при вході = 35 метрів. Ширина = 12 метрів. Висота залу до стелі = 8 метрів, більшу висоту тоді ще влада недозволила. Стеля була горизонтально-рівною, але перехід від стін до неї мав вигин, десь метрів два з половиною. Конфігурація дому була те-образна. Передок, паралельно з дорогою був трьох поверховим, передна стіна якого була вигнута в середину дугообразно, з стрімким високим дахом, на вершині якого по його гребню були вироблені з деревини і одіті алюмінєвою бляхою великі букви, які складали слова: “ХРИСТОС ДЛЯ ВСІХ”. Такими словами ми вирішили проблему з хрестом. Щоб не казали світські люди, “Що то за церква без хреста?”. Ми на ній виставили такі слова, і вже ніхто ні разу не сказав, що то не церква.

Половина першого поверху під цим дахом, була придвхідна відкрита веранда, а друга половина служила вестибюлем входу до зали. Другий поверх був задньою стороною балкона в залі і балкону на подвір’ ї. Третій поверх зробили теж зал, але він не був над всим загальним залом на першому і другому поверсі, а тільки на ті частині дому де був третій етаж, тобто в передні, поперечні частині будови, яка йшла паралельно дороги. В цій поперечній частині будови, було праве і ліве крило, які в передній частині виступали за межі ширини основного залу в ліво і в право. Там були сходи виходу на балкони на другий і третій поверхи. Той зал на третьому поверсі будувався спеціально для молоді, але опісля його стали використовувати як Недільню школу для дітей. Його і оздоблювали молоді хлопці, які мали хист до мистецтва і то була їхня прилюдна перша праця по оздобленню церкви. Всі ліпильні роботи в ньому, зпланували і виконали Загарюк Сергій і Марчук Микола. Також вони обидва намалювали по одній картині олійними фарбами на південній стіні.

Частина будівлі Молитовного Будинку, яка ішла перпендикулярно трьохповерховій частині, була двохповерховою. Під її дахом розположився основний зал зібрань. В ньому на висоті другого поверху пе-образно, по ліві, праві і задні стіні був споруджений балкон, задня сторона якого була досить широкою. В передній частині залу, було східчате підвищення для хору. Передня стіна за хором, була теж вигнута дуго-образно паралельно передній стіні від дороги. В центрі тієї стіни був аркоподібний отвір, за яким на віддалі півтораметра була друга стіна і між тими стінами був зроблений водяний басейн для непередбаченого хрещення, якщо б на дворі в призначений раніше день хрещення був дощ. На тій стіні за басейном була намальована картина з річкою, яка наче зливалася з басейном. За тими стінами була ще роздягалка для хористів. А по боках двоє вхідних дверей для хористів з надвору в коридорчики з яких, був вхід в роздягалку і у залу на підвищення для хору. На другому поверсі над басейном і роздягалкою знаходилася братська кімната. Покрили дах всього дому оцинкованою бляхою.

Закладаючи фундамент під стіни, Молитовного Будинку, ми тоді не планували зробити і нижній зал. А фундамент був високим = 3 метра 20 сантиметрів, те давало можливість зробити під перекриттям підлоги ще нижній етаж. І коли вже стіни стали мурувати, серед братів будівельників появилося бажання використати ту можливість і створити там ще одну залу для весільних, чи похоронних гостин. Що і зробили, так що в кінці вийшло, що основна частина з залами вийшла трьох поверховою, а передня частина від дороги чотирьохповерховою. Ще в нижньому залі була відгороджена кухня і кочегарка для водяного опалення. Вона працювала і на дровах і на солярці з форсункою.

За Молитовним Будинком з заді побудували чоловічий, та жіночий туалети. А також те приміщення де була під час будівництва кухня, з неї зробили склад для зберігання допоміжних матеріалів та інструментів. Подвір’я асфальтували, а передню частину від дороги до входу в зібрання, покрили бетонними плитами. А в центрі тієї площадки зробили велику клумбу для квітів, в центрі якої посадили уже досить велике декоративне, кипарисове дерево, подароване нам людиною з православної церкви. Це був Флорюк Міхайло, який відійшов уже у вічність, а пам’ять його доброго вчинку прикрашує подвір’я нашого зібрання.

Пліт від дороги, зробили з залізних чотирьохгранок, викладених декоративним узором і крученими чотирьохгранками. В центрі кожнього прогону від стовпа до стовпа, в ідеальному колі знаходилася квітка , все було зроблено з того же матеріалу що і весь пліт. Те робили наші брати ковалі і електрозварники. Ковалі виковували все в нашій звичайні кочегарці.

Всіма роботами по будівництву, командували брати Загарюк Ілля і Головач Василь. Загарюк все розміряв згідно проекту і давав завдання, як і що робити, а Головач на протязі двох років був кожнього дня на будівництві і розпoділяв працюючих де кому працювати, слідкував щоб все робилося як заказано Загарюком. Крім того він дуже багато вишукував потрібних нам матеріалів, домовлявся, як те достати, як привезти і в нього те виходило краще від усіх. Я теж був на будівництві кожнього дня на протязі двох років і все бачив. То я оцінюю, що Головач був незамінимий на своєму посту і зробив більше від нас всіх. Загарюк Ілля, теж був незамінимий, від нього залежало все, тільки він приходив зрідка на будівництво, тому, що жив в місті Сторожинець, за 25 кілометрів від Кам’янки і в нього було багато об’єктів державної праці. Але він був незамінимий по інженерній лінії і документації, з чим було не легко справитися. А також через нього ми багато отримали допомоги як в миханізмах, так і в матеріалах, які він журився щоб достати, дати і допомогти. Користуючись своїм положенням і своїми заслугами перед владою, він дійсно міг де що робити те, чого ніхто не міг.

Зібрання вийшло дуже гарним, на той час воно було гарніше від усіх зібрань у нас на Буковині. Опісля по нашому зразку саме таке зробили в Одесі, а схожих на наше, чи деякі елементи з нашого зібрання використали багато церквів, будуючи свої Молитовні Доми. Коли ми закінчували будівництво, приїхав з Чернівців головний архітектор міста, щоб подивитися на те про що заговорили люди всюди, навіть у високих інстанціях, що за дім вибудували сектанти. Тому, що ніхто не сподівався, що ми, «ті затуркані» люди щось таке можемо зробити. Коли він приїхав і все оглянув, був теж дуже здивований, і на кінець сказав мені:

- Ви взяли і втілили у ваш Дім Молитви все найкраще, що є в нас в Чернівцях.

А я відповів йому.

- Можливо і так, тому що я ходив по місті і розглядяв будови і їх оздоблення так, що шия мене боліла від того що я дивився на фасади домів задираючи голову, щоб бачити як воно робиться.

Теж коли ми докінчували оздоблювальні роботи в середині, до нас одного дня приїхав генерал прикордонних військ, щоб подивитися на те про що він чув. Коли заходив до середини, зняв з голови генералську шапку і запитав чи можна зайти. Я якраз був у залі і сказав: що для того і будуємо, щоб всі заходили. А він добродушно, всміхнувся і сказав:

- Я так і подумав що можна, тому що на верху виставлені слова що “Христос для всіх.” І мені захотілося зайти, побачити вашу церкву і тих, хто може робити таку красу, і як я чув без сторонньої допомоги, на власні кошти. Чи те правда?

Я привітався і висловив, наше спільне задоволення тим, що така висока державна особа завітала до нашої церкви, і що ми з великим задоволенням все покажемо і про все роскажемо. Риштовання в залі вже не було, майже все було готове, дещо ще підмальовували і долаковували. Коли він побачив і серединну оздобу, воно його геть покорило, він проникся до нас повагою і ми розговорилися про все. Він виходив і на балкони і на третій поверх і в нижній зал, хотів бачити все. Я ходив поруч нього і пояснював, що для чого. Коли підійшли до басейну і я пояснив йому, що це для святого водного хрещення, він нахилився до мого вуха і прошептав мені:

- І я недавно охрестив внука. Чим старіємо, тим стаємо кращими, раніше , все було не так , і я був не такий. А тепер відроджується те, що руйнували стільки років. Я рад бачити вашу прекрасну будову, і ваших людей, які вже на самому початку нового віяння були спроможні на такий подвиг.

Працюючі в залі коли побачили, що між нами мирна бесіда, посходили в низ до нас і ми розговорилися. Коли він почув, що ми шість років невідступно добивалися права на те будівництво, що держава нам нічого не допомогла, хоча б тим, щоб нам щось виписати з будівельних матеріалів, щоб ми законно могли те придбати і що вся тя велика праця виконана нашими людьми безкоштовно, то здивуванням його не було меж. Він висловився так, що якщо ми не проти, він хотів би привезти до нас цілий автобус офіцерів будівельників, щоб вони побачили цю будову і ваших людей, які без державної допомоги і безкоштовно вибудувалу таку церкву. Тому, що як він казав, наші військові будівельники, забезпечувалися державою повністю всім необхідним для будівництва, а результати були плачевними. Хай би вони побачили людей, які за свої гроші купляли будівельні матеріали і без коштовно два роки працювали. Ми сказали приїзджайте.

І десь через дві неділі, одного дня під’їхав великий автобус “Ікарус” повний офіцерів. Зупинився біля зібрання, і з нього стали виходити десятки офіцерів, на чолі з генералом і заходити в Молитовний дім. Невіруючі сусіди, які жили недалеко, коли те побачили, то подумали, що все... Приїхали арештувати покаяних будівельників, і заберуть їх церкву на свої потреби. Так опісля розказували нам ті сусіди. А тоді офіцери всі зайшли в зал, без головних уборів. Мали з собою і відеокамери і фотографів. Вже сам генерал з нашого дозволу був для них гідом, все пояснював, розповідав, а фотографи з різних сторін фотографували і знімали на відеофільм. Генерал викладав їм наочний урок, як потрібно працювати і бути єдинними.

Коли вже вони від’їзжали, генерал запитав нас чим він може допомогти нам? Ми сказали, що маємо потребу в цементі для виготовлення бетонних плит, щоб ними покрити площадку перед зібранням. А ніхто не береться виписати нам, щоб купити його. Він пообіцяв нам вислати один цементовоз цементу. Коли вони поїхали, ми опам’яталися, що як про те узнають люди, що нам комуніст-генерал допоміг з цементом, то можуть неправильно нас зрозуміти і піде мова, що ми заради цименту пішли на якийсь компроміс з владою, і не поїхали за тим цементом. Але через декілька днів військовий цементовоз приїхав сам і розвантажив нам десь коло десяти тон цементу. Ми за нього заплатили, але платили по державній ціні, що було набагато дешевше. Те було для нас великою допомогою. Як би ми купляли його в когось без виписки і документу, то потрібно би було заплатити в чотири п’ять раз дорожче і то не законно, чого ми остерігалися робити.

Ця подія з генералом, це було для нас Божим чудом. Скільки я прожив у нашому селі я не пам!ятаю, щоб в нас був колись генерал. А те приїхав спеціально до нашої церкви, до “сектантів” І то генерал безбожної країни, яка 70 років нищила віру в Бога.

Я хотів би розповісти і про інші події, які відбулися при будівництві Молитовного Будинку. Коли ми розпочинали і стали копати траншеї під фундамент. По проекту фундамент повинен був бути три метри двадцять сантіметрів по вертикалі. Траншеї мали бути такої глибини. Коли їх стали копати, грунт там був такий, що вони на другий день обвалювалися. І потрібно було копати їх в той же день коли і бетоном заповнювати, щоб не встигало обвалюватись. Наші брати знайшли і домовилися з ескаваторами, які мали прийти на призначений день, щоб як прийдуть люди відразу копали, а бетонщики за ними заповняли бетоном. Оголосили в церкві що на 11 червня 1988 року розпочинається праця біля фундаменту. Всі з захопленням чекали тієї днини. А 10 червня вечером насунули чорні хмари, по всіх ознаках зібралося, на проливний дощ. Прогноз погоди і барометри показували, що дощ неабиякий неменучий. Ми всі розуміли, що якщо піде дощ, то ніякої праці біля фундаменту не могло б бути, тому що там земля як на огороді розмокне будуть калюжі, вода в траншеях і таке інше. А відмінити працю було вже не можливо, всі зарання знали про початок робіт того дня. Ми всі стривожилися, що буде? Люди поприходять ескаватори з трудом знайдені теж, а працювати не буде змоги і на самому початку будівництва все заплановане зірветься. Наче б ми були залишені Богом. І ми стали молитися, щоб Бог відвернув дощ.

Наступив червневий вечір, важкі дощові хмари, бурилися на чорному небі. Громи загрозливо наступали піднебесним гуркотом, падаючи страшенним лускотом то там, то там. Спалахи блискавок зловіщо освітлювали в край похилені дерева, від напористого вітру, який своїми рвучкими поривами мотлошив їх крони. Все бачене нами, що творилося кругом, здувало наче тим вітром останні надії, що дощ може обминути нас.

Брат Гаврилович Віктор, який був моїм другом, ми разом працювали і разом боліли за справу нашого будівництва, що жив майже через дорогу від будівельної ділянки, по всьому баченому розумів, що дощ уже повинен був би хлистати вітровою водою на всю силу, а його нема. Вхопив свого барометра і побіг на кучу з гравійом для фундаменту, щоб бачити що відбувається. Невже стається чудо Боже, що Бог на місці завтрішньої праці, не допускає дощу. Він сподівався, що якщо дощ не має там бути, то і барометр те покаже на дощ. Та коли виставив його, а він показує, що дощ. А дощу не має. Опісля з торжеством заявляв мені: “Брат Никодим, воістину Бог на тому місці був! Там не впала ні одна крапля дощу, хоча кругом була суцільна злива.

Наші брати, які їздили в друге якесь село, щоб переконатися, що ескаваторник дійсно прийде на другий день до нас, повертаючись з відти під’їзджали до Кам’янки на машині. І не могли їхати через непроглядний дощ, змушені були спинитися, тому що лобове скло в машині двірники не встигали прочищати від води. І так було кругом нашого села, а на тому місці за яке ми молилися навіть не капнуло. І на другий день вийшло до праці 180 чоловік, було сухо і ми з радощами в серці працювали. Любо пригадати і поклонитися Богові, за Його близість до свого народу і їх нужд. Слава Йому!

Другий незабутній випадок стався на моїх очах на будівництві такий. Для чогось повозкою перевозили залізні прути арматури. Вони були досить довгі, так що їх кінець волочився по землі далеко за повозкою, а передній кінець, прив’язаний до передка повозки стримів до гори поруч з візником. Тієї арматури було дуже багато, можливо і зо дві тоні. Коні були дуже сильні, а віддаль перевозки близька , з одного місця, на друге на ділянці будівництва, тому так багато навантажили. Я тоді був на висоті двохповерхових стін і якраз дивився як ту повозку з великою натугою тягнули коні. Враз на нерівності під колесами повозка різко нахилилася і перекинулася. Візник опинився під тією арматурою. Я з висоти виразно бачив як він лежить на землі, а на його ногах в області стегон і колін вся тя в’язка арматури. Мене блискавично пройняв страх. Земля затверділа суха як камінь, на ній візникові ноги, а зверху удар важкого, залізного тягару. Перелом обох ніг, подумалося мені і я мов на крилах, не відчуваючи своїх ніг збіг вниз щоб допомогти, криком закликаючи інших, а думкою летів до Бога. “Господи, травма! Біда! Допоможи!” Коли я і інші вискочили зза угла будови, побачили візника на ногах, що він обтрушувався від пороху, на якому лежав. Ми не могли вірити своїм очам, але на ньому і синяка не було. “Господи Боже наш, який Ти могутній!!!...” Бог міг того не допустити, але Він допустив, щоб ми виразно бачили його дію. Маленька щілина була між арматурою і землею на тому місці де були його ноги, як він їх витягнув, і як вони цілі залишилися? Розум не здатний погодитися, що то був щасливий випадок. Те не можливим було статися в тій ситуації яка сталася. Тим візником був Раду Ротар. Бог не допустив, щоб сталася така пригода на будівництві Його дому. Щоб не говорили опісля люди, що Бог не захистив віруючих.

І ще хочу описати, наскільки були витривалими і жертвенними наші брати та сестри у справі будівництва. Ми там мали велику яму з гашеним вапном. Коли прийшла зима з морозами, потрібно було те гашене вапно перенести на зиму в підвал, щоб воно не перемерзло. Прийшли до тієї роботи і сестри. Браття в ямі наберали у відра і подавали їх на поверхню замлі, а сестри заносили до підвалу. Відра з вапном були і досить важкі, мабуть не по силі сестер, а кроми того, вони несучи ті відра від вапна перемарали ним свій одяг, який відразу ззамерзав на них. І ранив їм ноги. Наче кригами терло їм ноги тією замерзлою одежею. А там де терло до крові попадало вапно, і то була велика біль. Та вони не пожалілися нікому, відпрацювали до вечора і на другий день всі захворіли, від перевтоми і зранених ніг. Ми мужики ніхто не додумався на скільки їм важко і що їх одяг промерзлий ранить їм ноги. А вони покірно працювали. Хіба це не жертвенність ради Господа? Хай те буде добрим взірцем і для нашої жертвенності на Божому труді. А для нас братів, предосторога пожуритися за наших дорогих сестер, щоб їм не доручати надмірно важкої праці. Вони слабкіші посудини і досить виносливі, аж через міру, від чого можуть постраждати. Як ми не подумаємо за них, вони все знесуть, а ми за кривду будемо винуваті.

Багато було важкої, ручної праці на будівництві, і те все робилося з любов’ю, тому що механізмів нам рідко вдавалося достати. Та коли ми перекривали бетоном перекриття стелі над заднім балконом. Тієї днини нам вдалося мати підйомний автокран, яким підіймали бетон з землі на стелю другого поверху. А там бригада братів вигребала його і розрівнювала. Друга бригада мішала внизу бетон. Робота спорилася, всі раділи, що мали таку допомогу від автокрана. Крановщиком був Іван Баланюк. Як би не він, потрібно би було подавати бетон відрами на таку висоту вручну. Браття були настроєні, що не залишуть праці доти, поки не перекриють всю стелю, щоб використати допомогу крана. Там була площина приблизно 20 на 6 метрів, було коло чого попрацювати.

Зрешті разом з вечором з сторони гір посунули чорні дощові хмари. Було зрозуміло, що ливень неминучий. Брати всі погодилися робити і під дощем, щоб докінчити ту операцію. Пішов сильний дощ з вітром, бетон потрібно було накривати, щоб дощ не сполікував цемент, роботи прибавилося біля того, тому, що вітер зривав все. Стало темно геть. Підняли туди переносну електролампочку, яку теж потрібно було прикривати від дощу, і тому від неї було мало світла. Та блискавки не переставали палати на небі і від їх світла мокрі до ниточки брати, трохи бачили як робити. Я по стану мого здоров’я знаходився в старенькому домику, де зберігався цемент і дивився крізь вікна на моїх братів. Вони там на висоті чорними постатями на фоні блискавок, нахилялися проти вітру, щоб їх не здуло і абсолютно мокрі, вже не зважаючи на те, продовжували працювати. Другий гурт на низу теж готовив для крана бетон. І так аж до двінадцятої години в ночі відпрацювали, поки не закінчили.

Як би не було в їхньому серці Божої любові і радості від свободи яка прийшла до нас, чи можна б було когось з них заставити на такий подвиг? Ніколи, ні заякі гроші. А належність до Божої Церкви, до Божого діла, яке робилося, давало їм наснаги і вони героїчно працювали до фінішу. Це що описав, і багато, багато іншого що робилося зверх сил, чи можна забути колись? То був наш зоряний час. Розпирало груди від завзяття до праці. Захлинався від радощів в грудях дух, від бачених успіхів у праці. І ми всміхалися одне одному, несучи на будову все що хто міг, і гроші і час і здоров’я. Будівництво Молитовного Будинку в нашій Церкві, зблизило нас одне до одного, здружило і з’єднало духовно, сповняючи задоволенням всіх.

Відкриття Молитовного Будинку.

Через два роки нашої наполегливої праці, ми закінчили будівництво і готовилися до відкриття. Мене відвідала думка, що ми могли вже в той час відносної свободи, де чого добитися від влади в честь відкриття, і я те вніс на розгляд братської Ради. Мою пропозицію підтримали і ухвалили. І ми стали у влади просити дозволу, щоб дозволили нам в честь відкриття нового Молитовного Будинку отримати від братів румунів подарунок, який вони хотять нам зробити. Ми заявляли, що румуни хочуть нам подарувати багато Біблій, яких в нас не вистачає. З румунами ми такої бесіди ще не мали, але я добре знав, що в них повно російських Біблій і вони раді те нам подарувати, якщо б на те був законний дозвіл перевезти через кордон. Коли ми побачили, що влада в роздумах і можливо і дозволить нам, тоді вже говорили з румунами. Вони з радістю були готові, дати нам Біблій. Тому що раніше ви пам’ятаєте, я описував які були заборони відносно Біблій. Ми думали і румуни теж, що як би дозволили нам щось подібне, то те було би чудом Божим.

q Наше прохання в той уже добрий час спрацювало в нашу користь. Наша влада домовилася з румунською і нам дозволили отримати від наших братів румунів подарунок в честь відкриття. І той подарунок має бути велика кількість російських, та українських Біблій, скільки може перевезти одна машина чи один автобус. Румуни у своєї влади отримали дозвіл на таку операцію і підготовили один приватний автобус Біблій для нас, і чекали призначеного дня. В той день наші брати з органами нашої влади підїхали до кордону, де вже чекали брати румуни з подарунком. Все перевірили, попідписували документи і один румунський молодий брат, на своєму завантаженому Бібліями автобусі переїхав по дозволу кордон і привіз їх до нас на зібрання.

q Те відбулося в передодні відкриття, щоб ми в день відкриття мали звідки роздавати непокаяним людям в подарунок Біблії. То була чудова подія, яка нам колись приснитися не могла. А тоді пам’ятаю, як браття чергою один за одним, оберемками заносили Біблії на третій поверх, у кімнату молоді. Для них робити таку роботу, було зовсім не звично, вони раділи, обличчя їх сіяли, де хто не ховав сліз від радісного захоплення величними Божими діями які звершувалися в нас на очах. Слава Богові, що Його Слово доповнювалося теж на наших очах. Як ви пам’ятаєте, коли румун перейшов був кордон і ми обдумували як ті Біблії що в Румунії побачити в нас. А Бог пророчим словом спинив нас від того ризику, на який ми готові були йти. Він тоді сказав, що не час те робити, що було в нас на думці, говорив, що для того в Нього є час і свій спосіб. І один Божий спосіб спрацював в той благословенний час відкриття нового Молитовного Дому в Кам’янці. Про інший спосіб і час ви вже читали, і ще прочитаєте, як дочитаєте все.

q Для відкритя, я нарісував для друкарні запрошення, щоб запросити на наше свято невіруючих людей. Домовився в районні типографії, де нам їх віддрукували. Ті оголошення роздавали хто тільки комусь міг дати і запрошували людей прийти. І оголошення я надрукував і росклеїли. В них запрошували всіх, розділити з нами радість закінчення будівництва. Служіння були призначені на два дні, що і відбулося так.

q Ранком першого дня, з десятої години до другої було проведене Богослуження на подвір’ї. Присутніх було приблизно 4 тисячі. Після чого була гостина для приїзжих гостей і чужих. Після обіда вже було зібрання в середині дому, з п’ятої години і опісля знову гостина за столами. На другий день теж було свято і зібрання в домі, і знову гостина. Послідне зібрання присвячене відкриттю ще після обіда і теж гостина. За ті обидва дні, наші сестри нагодували десь дві тисячі людей. Вистачило на всіх їжі і ще залишилося. Залишилося багато калачів. Ми другого дня після вечірньої гостини, коли послідні гості від’їзжали, ходили за ними на вздогін, даруючи їм калачі, які залишилися. Приймали гостей на застіллі у нижньому залі, а першого дня після ранішного служіння столи були і на подвір’ю. Тому що на першому зібранні було приблизно десь чотири тисячі людей.

q На подвір’ю Молитовного Дому, зробили підвищення, як високу сцену. На якій знаходився чоловічий хор з Чернівців, і чоловічий хор з Румунії, та музична группа з Чернівців “Світанкова зоря” і проповідуючі. Низько біля сцени був наш Кам’янський хор. Людьми було забите все подвір’я, повністю була забита і дорога аж до повороту, часть людей була на подвір’ю в сусіда через дорогу. Була переповнена вся відкрита виранда на дворі і сходи до неї. Був повністю забитий балкон на дворі і крізь відчинені вікна з середини зібрання з балконів і третього поверху дивилися і слухали люди. Через дорогу від зібрання був колгоспний, великий, грушевий сад, який був заповнений приїзджими машинами. Так само і всі дороги поблизості, і наші повір’я, в тих хто жив недалеко. Тільки в мене було на подвір’ї шість машин. А в хаті в ніч перед відкриттям, і на всіх підлогах спали гості, так що вже пізно в ночі, я відводив тих які ще приїзджали, до других людей, тому що не було вже де лягати. То було таке величне свято. Якого Кам’янка ще не знала ніколи. Коли після закінчення першого зібрання гості від’їзжали до дому, то цілу годину виїзджали по центральній дорозі. Люди світські дивувалися такою кілкістю машин.

q Богослужіння було чудове, відбірні проповідники натхненно говорили Слово Боже. Злагодженно співали хори. Милозвучно лунала музика і вірші. Народ терпеливо стояв на ногах всі ті години. Тільки в переді були розставлені декілька рядів ослонів, для стареньких людей. Того дня було свято п’ятидесятниці, стояла гарна сонячна погода, через гучномовці далеко по селу розносився святковий спів і проповіді. Бог чудово благословив служіння, і коли браття призвали людей до покаяння, на наше спільне здивування вийшло тридцятьдві душі. Такого до тоді ми майже не бачили, щоб стільки людей за один раз вийшло на покаяння. То було тільки початком євангелізацій, після так довгих заборон і гонінь. Опісля вже ми бачили як люди сотнями виходили на покаяння, а тоді то було чудо. І ми раділи з сльозами на очах.

q Тому що люди говорили по всякому: “Ви будуєте, таке зібрання, хіба що для того, щоб мали що від вас заберати на свою потріб комуністи.” та “Чи доцільно вкладувати такі кошти і стільки праці на таку величну будову, якщо можна і в простенькі збиратися.” А ми відповідали, що “для Господа повинно бути все саме краще. Якщо в вас по домах стільки гонористого і прекрасного і воно вас не судить у вашому дусі, то чому ви противитеся, щоб в Домі Божому було гарно?” “ одна душа дорожча всього світу – сказав Христос. І якщо в цьому Домі покається тільки одна душа, то він уже себе окупить і його будівництво буде оправдане.” А тієї днини покаялося тридцять двоє, а не одна душа, тому ми торжествували і радувалися.

q Коли служіння дійшло до того моменту, щоб звершати молитву за освячення Дому, на плаформи вийшли всі служителі Буковини. Тому, що то з’їхалися на таке свято всі. В тій молитві ліс братерських рук були підняті до синого неба і опісля до Дому Молитви, щов Вічний і Величний Бог благословив його для покаяння і спасіння багатьом людям. Молилися в кінці одиночними молитвами песвітер нашої Церкви Буждуга Дмитро Денисович і бувший пресвітер нашої Церкви Воробець Іван Степанович. Молився по румунськи пресвітер Церкви села Велика Буда брат Тодор і старший пресвітер по області Бабій Петро.

q Коли браття гості самі звернулися після всього до всіх присутніх, щоб підтримати нас матеріально і зробити добровільний збір грошей. Всі присутні щиро відгукнулися і поверх людських головів понеслися передаючи з рук в руки п’ять великих капронових тазиків, в які люди щиросердно клали свої гроші. Чому я кажу що щиросердно? Тому, що коли я особисто зайшов у кімнату, щоб зняти для пам’яті і ту подію, то побачив на підлозі серед кімнати купу грошей, які не могли вміститися на столі. Коли брати їх зклали і підрахували виявилося, що нам пожертвували більше восьми тисяч карбованців. Для порівнення того дару, напишу, що максимальна місячна пенсія складала 120 карбованців. Те було для нас теж Божим Благословінням.

Свобода, початок євангелізацій.

В 1988 році «Союз нерушимий», вже дав був тріщину, і повіяло перемінами.

q Комуністи планували своє, а в Бога було інше в плані, про що Він говорив Святим Духом, до свого народу: “ Не лякайтеся, прийде свобода і будети, вільно проповідувати по площах, стадіонах і Дворцях культури.” І слово мовленне Богом доповнилося. Росія вже готовилася до святкування «Тисячоліття християнства на Русі». Хто те раніше міг був би подумати, що щось таке може відкрито говоритися в державному маштабі? То ж все було запрограмовано, щоб з релігією закінчити. Але вся влада у Божих руках. І сталося чудо, велике чудо. Та могутня безбожна, комуністична сила, кудись ділася, її не стало. Ми прості люди стали помічати, що самі ті начальники, які так ревно стояли на безбожних позиціях, обм’якли і стали говорити до нас по доброму, навіть де в чому допомагати. Повним ходом стали говорити по радіомовленню і в газетах, про святкування «Тисячоліття християнства на нашій замлі».

q Запримітивши те і відчувши, що «погода» міняється, ми також в тому році, дозволили собі вийти з хрещенням відкрито на річку Серет. Сорок років, не було хрещення на річці, хоча воно робилося кожнього року, та тільки не на Сереті. А робилося в підпіллю, тільки деколи в зібраню, в примітивному басейні, який був захований під підлогою. Та в 1988 році, ми знову вийшли на річку. Для нас то було великим святом. Ми підібрали чудове місце, для проведення хрещення. То було в долішному куті, де віруючих належних до нашої Церкви, були тільки декілька сімей. Спеціально там робили, щоб засвідкувати всім, що Церква п’ятидесятників вистояла у всіх тортурах і існує.

q Те місце було під високим берегом – горою, де зібралося дуже багато невіруючих людей, щоб бачити, що то має бути. Частина заляканих людей з цікавістю вийшли бачити, як будуть «покаїтів» арестoвувати. Але ніхто нам не перешкодив, хоча начальники з власті були навіть з району. Ми всі зібралися на другому березі, який був пологий. Нас було дуже багато, 460 членів Церкви, плюс молодь і діти, то не меньше 700 віруючих. А з тієї сторони річки на тій горі – березі, люди поставали і посідали ярусами по під горою, а на самому верху, було саме більше. Звідти чудово було видно все, що робилося на низькому березі за річкою і в річці. Ми виставили гучномовціі проповідували в мікрофони, було чути відмінно всім. Співав хор, співали загальні пісні, проповідували, говорили вірші. хрещаємих було багато, точно не можу сказати, але думаю що десь чоловік 25 було. Стояла відмінна погода. Бог чудово благословив служіння. А нашу радість звеличувало і те, що наш новий Дім Молитви, вже був вимурований до середини другого поверху. Все те виглядало велично і дивно в очах людей. Авторитет Церкви ріс. Те хрещення було нашим першим, вільним публічним виступом в селі, після тяжких років гонінь. То було першою ластівкою, за якою слідували інші.

Євангелізація на стадіоні в Кам’янці.

q В тому же році, наша Церква почала добиватися права на проведення євангелізації на Кам’янському стадіоні. Довго, напористо випрошували у влади того права, і на кінець отримали. Дозволили нам провести євангелізацію під назвою “Християнський, благодійний концерт”. І ми з Божою допомогою зробили такий «Концерт», що люди мали що говорити.

q Ми стали готовитися до такої події. В Кам’янці, ще ніколи не бувало такого, щоб в центрі села на стадіоні робити служіння закликаючи всіх людей села оголошеннями на євангелізаційне служіння. Воно було призначено на недільний день на другу годину дня. Молодь нашої Церкви, сама по свої ініціативі взяла на себе обов’язок, молитися до Бога тридцять днів і по черзі перебували в пості, щоб Боже благословіння було на тому служінні, щоб покаялося багато грішників і щоб була гарна погода. Місяць перед тим Богослужінням, вони розпочали свої прохання до Бога і невідстуно стояли на своєму служінні. Церква теж саме собою молилася за те ж. Браття приготовили потрібні матеріали для платформи в центрі стадіону для хористів, музикантів і проповідників.

q До назначеного дня залишилося один тиждень, як розпочався дощ. Ми думали, днину, два дні, ну три, буде дощ і перестане, а він не переставав. Четвертий і п’ятий день теж падав дощ, в суботу теж, і не придбачалося, що він перестане. То було велике Боже випробування для нас. Ми зарання розклеїли по селі оголошення, які закликали людей на наше Богослужіння, по селу пішли розмови про те, а тут перешкода – дощ як ніколи, не перестає. Хто прийде стояти довгі години під проливним дощем на стадіоні? А євангелізація для того і робиться, щоб були люди, щоб їм щось сказати, роз’яснити і закликати до спасіння, а воно невдача, наче Бог не благоволить нам в тому. Сміятися будуть безбожники і православні люди, що покаїтам Бог не допоміг, хоча вони так готовилися і молилися про той день. Побудували на стадіоні під дощами солідну платформу, і вона стояла як символ неудачі неукрашена, тому що дощ не дозволяв того зробити.

q Я, і думаю інші брати, вже стали молитися: “Господи, що то має бути? Завтра служіння, а в погоді ніякого просвіту на покращення. Як ніколи вже тиждень не перестає дощ. А що скажуть наші діти, які тридцять днів перебули в усилені молитві і в постах, щоб Ти дав погоду? Устоїть їхня віра, не буде травмованою? Виходить що марні всі їх молитви, бо Ти їх не вислухав. Зроби чудо, ради наших дітей, щоб вони не розбилися у своїх упованнях на Тебе.” І ми кріпилися у нашій вірі, на те що все ж дощ перестане.

q Наступила неділя, а дощ ще більше усилився, лиє як з поливачки. З молитвою і парасолями йшли на Богослужіння в зібрання, яке мало бути до першої години, а з другої ми вже мали бути на стадіоні. Перед закінченням Богослужіння на зібраню, як вдарив ще сильніший дощ, в залі стало темно, від чорних хмар, вітер викручував деревами у всі боки, а ливень з вітром бив по віконних шибах, що ставало аж моторошно від того. Зібрання закінчилося, що робити далі? Встав я перед всіма і казав:

q - Хіба нам робити діло Боже тільки при вдачах? Ні, ми маємо йти за Ним і в сонячні дні і у дощ, і в бурю. Маємо йти і через біди і страждання, в мороз і в спеку, через вогонь і води... Пішли...

q Взяли парасолі в руки і пішли. Коли ми пройшли десь половину дороги, дощ послабішав, і став зтихати. Коли прийшли на стадіон, він зовсім перестав. Скоренько розстелили кольорові килими по поруччю платформи, щоб було привабливо, ввімкнули апаратуру і над селом понеслася мелодія торжества і свята.

q Дивилися як йдуть люди, прихвативши на всяк випаок і парасолі. Та ними не прийшлося користуватися нікому. Над нашим селом розірвалися хмари, розступилися і засиніло небо, засіяло сонце. Кругом Кам’янки по всьому видноколі кипіли і бурилися темні хмари, там продовжувався дощ, а над нами чисте небо і сонце. Слава тобі Гопсподи!!!... Я друкую і плачу з сльозами від радості і торжества, від спогадів як воно було. То було явне чудо Боже перед очима всіх людей. Про те довго люди говорили і дивувалися тому, що сталося. Як Бог в потрібний час спинив бурю і дощ, те було підтвердженням для людей, що Бог є з нами. Чотири години йшло служіння на стадіоні. Чотири годині світило сонце, і над нами було чисте небо, в той час як кругом судячи по тих чорних хмарах була злива. Як тільки закінчилося служіння на стадіоні і люди стали розходитися, небо затягнулося хмарами і почав , спочатку техенько а опісля сильнішати дощ і ще три дні йшов після того. Алилуя!!!

q Успіхові нашого Богослужіння ще сприяло і те, що священник православної церкви, боявся, щоб його люди виходячи з церкви, не повернули до нас на стадіон і затримав їх в церкві, продовживши служіння. І між іншим говорив:

q - Бачите, який на вулиці дощ, це ознака, що Бог перешкоджає тим “нехристам” проводити свої агітаційні зібрання.

q З православної церкви по звичайному, люди мали розходитися, десь пів двінадцятої, а він їх затримав на стілки, що коли вони розійшлися і проходили мимо стадіону, в нас вже йшло служіння повним ходом, і ще при такі небесній ознаці. Не так як говорив священник, а навпаки. Кругом дощ, а тут припинився і його нема, сіяє сонце. Люди потоком пішли до нас. Якщо би він відпустив їх з церкви по звичайному, то мабуть менше би були прийшли вже другий раз з дому до нас. А так їм було дуже нагідно. Мабуть Бог відібрав у священника розум, коли він складав свій план, щоб не допустити людей на євангелізацію.

q Служіння на ній проходили чудово. Був чоловічий хор з Чернівців, музична група«Світанкова зоря» теж з Чернівців.

q Служіння на ній проход Говорили відбірні проповідники, але головне було те, що незадіяна на служінню молодь нашої Церкви, неперестанно молилася. Там на стадіоні був двохповерховий домик, мабудь для спортивних судів щоб спостерігати за спортивними змаганнями. І наша молодь забралася туди і там їх молитва не переставала. Я ходив всюди по стадіону і знімав все на любительську кінокамеру, зайшов і до них. Коли я зайшов в те приміщення, там було набито повно молоді, що спочатку мені здавалося, що і дихати нічим. Вони були всі спітнілі від напруженої молитви і не припиняли її. І результат іхньої молитви був чудовий.

q Коли стали закликати людей до покаяння, вийшло тридцть п’ять душ. Більше як пізніше на відкриттю, що вже описано вище. І то вийшли не хто небудь, але багато таких, які були упавші здавалося назавжди, які мали дуже багато такого, що їх «виправдовувало» в їхніх очах, що ніби хтось був винуватий в їхньому падіні. Та коли Дух Божий торкнувся їх, то вони побачили правду, що вони дійсно грішники і що ніхто не понесе покарання за їхні гріхи, а тільки вони самі. Покаялися і такі, які добре знали що їм необхідно покаятися вже давно, але бачили ніби незвершенства тих хто пішов на покаяння і засуджували тих, виправдовуючи себе перед собою, що через таких не каються. І інші, звичайні каялися. Пам’ятаю одна жінка, яка вийшла на покаяння не опускала обличчя в низ, а дивилася тільки у верх до сонця і неба, яке було для неї чудом, що всюди дощ, а над нами сонце. Дивилася до Бога, до якого прийшла, була як проникнута екстазом. Так і простояла десь з пів години, поки йшов заклик і інші люди виходили на покаяння.

q Вище я описував саме таке було з дощем, коли ми розпочинали будівництво Дому Молитви з фундамента. Теж по молитві церкви, кругом були великі дощі, а в нас і не капнуло. Знаю багато випадків, коли молоді, (жених і невіста) перед своїми весілями випрошували в Бога доброї погоди, щоб в день весілля не йшов дощ. І він переставав падати в неділю, якщо до того йшов.

q Діло в тім, що тоді там в нас на Україні, для весільного застілля робили на подвір’ю, чи на огороді палатки - намети з брезентових накидок, щоб могло вміститися більше людей. А тих брезентових накидок ніде було взяти. Не було в державі порядку такого, щоб можна було взяти в рент. І ходили по всьому селі і випрошували в тих людей які звідківсь мали такі брезенти. То були старі брезентові накидки, які вже відслужили своє і тому, хтось, десь дістав те що вже було негоже в державних установах. А з часом при такому інтенсивному використовуванні для висільних наметів, вони стали ще гіршими, пробиті цвяхами, з дирками і пірваними. Коли дощу не було, вони дійсно, ще служили добре. Захищали від вітру, від сонця, але коли йшов дощ, то те було неабиякою проблемою. Уявіть собі весілля, на вулиці дощ, і в палатці то тут, то там просочується, протікає вода на весільних гостей, на столи, на їжу, на килими якими оббивали стіни з середини для краси, і так далі.

q Тому молоді випрошували в Бога доброї погоди на той день і Бог доповняв їх бажання. Я переконався в тому, що Бог хоче робити добре людям. І багато дає по своїй любові і милості до молодих людей,а не по їх заслугах. А де з ким кого готує для праці в своєму винограднику, в його планах накреслений інший план. Довести їх до таких труднощів, щоб не було іншого виходу, як тільки випросити порятунку від Нього. Щоб у них була практика, як добиватися потрібного.

q Мені дуже запам’ятався один випадок з одним женихом, який сьогодні є Служитель Божий, присвітер церкви. Як Бог загартовував його в труднощах. Це Троян Головач з нашого села. Коли в нього мало бути весілля і на подвір’ю в них була зроблена палатка якраз з найгірших брезентів, бо тільки такі знайшли, пішов дощ. І той дощ не переставав, а палатка протікала настільки, що неможливо було її украсити з середини келимами, як те робилося. Наступив субітній вечер. Рано в зібранню буде вінчення і закликані гості 300-400 людей прийдуть в ту палатку, щоб розсістися за весільними столами, а дощ і не думає ставати.

q Жених брат Троян, був хлопцем взірцевим в християнській поведінці, був лідер серед молоді, відданий Богові всеціло, полум’янний проповідник. Кому як не йому здавалося би потрібно дати добру погоду на його весілля? А йому не було дано як іншим. Цілу ніч шумів дощ, а він на горищі де приготовив ліжко, щоб відпочити перед так відповідальним днем, молився до Бога усилиними молитвами, випрошуючи погоди. І випросив. Перед ранком дощ перестав, ми позбігалися, все приготовили і весілля було на славу. Але які переживання мав він? А то була для нього добра школа, щоб він міг більш увіренно приходити до Бога в молитвах з нуждами, яких так багато виникало опісля на його служінню. Та його весільна проблема, заставила його вирішити її перед Богом, через молитву. Він її вирішив, хоча не легко, та за те нажив добру практику, що Бог чує наші молитви в день печалі.

Інші євангелізації навколо нас.

q Після нашої євангелізації, як мені запам’яталося була дуже велика євангелізація під Чернівцями, у Волоці. Коли я приїхав туди, там були тисячі людей, дуже багато, багато машин. Для мене тоді то було чудо, що стільки машин, є у віруючих людей. І ніхто того народу вже не приходив розганяти, штрафувати, чи ариштовувати. Опісля була євангелізація в місті Чернівцях у Філармонії, був переповнений зал народом. Там уже був учасником Віктор Кліменко, то був гадаю, що перший заграничний гість на євангелізації, які наберали розмаху. Опісля була сама більша євангелізація на Буковині, це на стадіоні «Буковина» в Чернівцях. Там вже було 18.000 народу. Виступали з США брати Давидюки, і чоловічий Чернівецький хор. На трибуні сиділи передові служителі Буковини, перед очима всього народу. Були всякі начальники з органів влади. І ніхто не заперечував нічого, всі тихо слухали. Те нас дуже тоді дивувало, ми до такого були незвичні. На всю гучність могутньої америкканської апаратури, звучали слова проповіді і пісні, які розносилися по місту. Те відбувалося напроти готелю «Буковина».

q Коли Джорж Давидюк зробив заклик, вийшло на покаяння приблизно 700 чоловік. То треба було бачити, як з усіх сторін стадіону йшли і йшли люди до платформи. Ми раніше ніколи такого не бачили на нашій землі. Ми плакали з радості і очам своїм здається не довіряли, що те дійсність. Але то була дійсність. В наших очах доповнялося те, що було мовлене Святим Духом в страшні дні гонінь. В мене між відеокасетами є зйомки про ту подію. Опісля неодноразово робилися євангелізації в Домі офіцерів в Чернівцях. І зрешті хто тільки де міг там проповідувалося Слово Боже і ніхто не перешкоджав. Прийшла обітована Богом свобода. І то не тільки в нас, але по всьому бувшому Радянському Союзі.

q Здавалося те все було як у сні, ми були наче п’яні від щастя. По всіх містах і селах бувшого Радянського Союзу, наче воскресла Церква Христова. До тоді все було придушено, залякано, наче б і не було тих віруючих. А зрешті, наче з під землі піднялися хори і оркестри, полум’янні проповідники і сміливо пішли з Словом Божим по площах, клубах, домах культури, по воїнських частинах, по тюрмах, по лікарнях, по дитячих інтернатах, навіть по державних вищих учбових закладах і правоохоронних органах. Міліція, яка раніше розганяла віруючих і ариштовувала, стала закликати місіонерів у свої відділи, де міліціонери покірно сиділи перед проповідниками і слухали про Бога. Що сталося?...

q По програмі комуністичної партії, віра в Бога в тодішні нашій країні повинна була зникнути з між людей, і послідного віруючого можна б було бачити тільки в музею. А вийшло навпаки, комуністи кудись зникли, їх не стало, а Христова Церква отримала небачену на нашій землі свободу. Це сталося тому, що так сказав Бог і сказав своїм людям про те ще кільканадцять років тому наперед. Дійсно Божі обітниці, залишені нам на сторінках Святого Письма спрацьовують і в наші дні, якщо ми є дійсно Божими. Святий апостол Іван записав Слова Христа в п’ятнадцятому розділі вірш 15 “Вже більше незву вас слугами, бо слуга не знає, що робить пан його. А називаю вас друззями, бо все що чув я від Отця мого, об’являю вам.” І люди належні до Церкви П’ятидесятниці, знале про таке славне майбутне через працю Святого Духа, Якому довіряли так, як про те говорить Святе Письмо.

q Окремі люди віри знали про те, що диктатор Сталін помре і прийде послаблення в суворих гоніннях, знали про те, перед його смертю. Знали про те що Бог усуне з престола Хрущова, і з тюрмів в’язні за віру підуть на волю. Знали також про повну свободу, яка принесе небачену нами можливість проповідувати вільно Святе Слово, так як те опісля і сталося.

q Знали і про інше, яке теж було мовлене Святим Духом, як де, і як кому 15-20 років до того, як воно стало доповнювалося. То про майбутній виїзд з Радянського Союзу, про еміграцію, яка відбулася в колосальних маштабах. Про те я опишу в розділі нижче цього, тепер далі про євангелізації.

q Як я писав вище, що євангелізаційна праця робилася в кожньому місті, але наша Кам’янська Церква на самому початку свободи, трудилася тільки в нашій місцевості і не посилала своїх післанців в далекі краї. В 1991 році з нашої церкви поїхали перші місіонери в Удмуртію, в чолі з Буждугом Ілльою. Опісля поїхав Марчук Анатолій мій син, який пробув там півтора року. До них постійно приїзджали, група за групою по 6-8 чоловік, інших тимчасових, які мінялися в залежності від часу своєї відпустки яку брали з роботи. На все те потрібні були гроші, на дорогу, щоб поїхати, а також на їжу і житло. Їздили переважно молоді брати та сестри. Вони брали з собою скільки могли з дому продуктів харчування, а решта гроші. Все те лягало тягарем на кожнього учасника євангелізації і на церкву, та місійну працю все ж продовжували.

q Розпочинали її з того, що в міському транспорті, серед людей , хтось вставав з них і звертався до пасажирів, що “ми приїхали з України, щоб розказати вам про Бога” і розпочиналася бесіда. Люди щось запитували, їм відповідали, зрешті розпочинали співати християнські пісні, які як правило подобалися людям. Закликали їх до Молитовного Дому, де вони зможуть узнати більше про Бога, як те що узнають при випадкові зустрічі в автобусі. Де тільки вдавалося, в під’їзді, на тротуарі, на базарі, післанці церкви ставали гуртком, і розпочинали співати пісні, говорити до людей, закликати на зібрання, до Бога. Примітивні зібрання проводили в домі одного віруючого брата, який доживав вік в тому місті Сарапулі одиноким. В тій же кімнаті де проводили Богослуження. Із за фінансової скрути, там і ночували місіонери, тому що зацікавлені люди приходили і вечорами, щоб зустрінутися і поговорити з ними. Приходили і злонамірено недобрі люди, щоб пригрозити, а більше з власним відчаєм, за порадою. То була пора особливих переживань і самопожертвування. Небуло ніяких зручностей, домашнього затишку, а була постійна небезпека, навіть нападу ворожих людей, які вірно служили сатані. Для приїзжих груп з Кам’янки, була арендована квартира, де ночували всі решту.

q Осмілившись на місійні праці, керівники груп ходили від підприємства до підприємства, на фабрики, заводи, в дитячі заклади, які знаходилися в місті і випрошували дозволу на зистріч з колективами підприємств і закладів. Одні керівники погоджувалися на те, інші не погоджувалися. І таким чином, вони пройшли всім містом Сарапулом з своїми виступами. Навіть в міліції виступали перед правоохоронцями. І утворилася церква. За рахунок Кам’янської церкви, зробили реконструкцію того дому де проводили Богослужіння і вже мали офіційний Молитовний дім. Пресвітером Церкви погодився бути Головач Троян з Кам’янки, який жив вже там і доглядав Церкву. Коли з місцевих братів, які повірили через слово післанців з нашої Церкви, окріпли на стільки, що вже могли самі себе обслужити. Тоді було з між них вибране керівництво церкви, яка нараховувала на той час 100 членів і вони вже діяли з Божою допомогою самі, а місіонери продовжували свою місійну працю, вже в Полтавській області на Україні.

q В тій області на східній Україні, за 70 років панування атеїзму, віра в Бога майже зникла з свідомості людей, і наші трударі розпочали свою працю в двох районах Пірятинськім і Чорнухінськім. Все розпочинали і продовжували такими методами як і в Удмуртії. Група за групою, заміняючи одна одну працювали безперебійно десь два з половиною роки. Купили під Молитовні Будинки дві хаті і приспособили їх для зібрань, де вже постійно проходять Богослуження. В одному з цих районів і по сьогодні трудиться місіонером молодий брат Володимир Шмідт, теж з Кам’янки. Групи вже перестали планомірно туди іздити, там уже працюють місцеві, які повірили і покаялися.

q Наша Кам’янська Церква, постійно проводить Євангелізаційні Богослуження на протязі вже 12 років, розпочинаючи з 1992 року у навколішніх селах . Ще коли ми жили в Кам’янці то вже ходили з проповідю Єванглії та піснями в село Горбівці, Вовчинець та Черепківці. Опісля розпочали вже без нас в районному центрі Глибока, в Давиденах та Петричанці. Куди постійно, що неділі їздять групи з Кам’янки. В районному центрі, розпочинали Євангелізацію, арендуючи прекрасне приміщення, де раніше був Райкомпартії. Там де сиділи перші комуністи району, які наганяли страху на Христову Церкву, там залунали християнські пісні, полинули до неба з відти безперешкод молитви і голос проповіді Єванглії для гордих людей з Райцентру. Такі великі, чудні діла Божі прийшлося нам пережити.

q І так наша Кам’янська Церква, моя духовна мати в якій я народився і зростав, в моїх очах має гарні і добрі здобутки в Божій праці на землі, які я хочу перерахувати, тому що я радію з того і гордюся тим, що то здобутки, страждання і перемога моєї духовної матері.

Вона існувала вже, ще до мого увірування з 1921 року, коли відбулося, перше святе хрещення на річці Сиреті. Тоді вона ще була малочисельна, надзвичайно страждала від нападків православного священства, румунської жандармерії та місцевих людей, які не могли змиритися з її існуванням.

В 1942 році прийшло векике гоніння на Церкву, було засуджено до в’язниці 51 член Церкви за одним разом. Арештували і судили людей і жінок разом, так що 38 мамів-сестер залишили своїх малих дітей самих дома. Яких, щоб не повмирали з голоду без батьків, розбирали невіруючі родичі до себе. Тими мамами були: Воробчук Домка (Василиха), Глобак Марія, Баланюк Марія, Симчук Савита Буждуга Павліна,Буждуга Марія Симко Савита, Гуцуляк Оліяна, Гаврилович Оліяна, Гаврилович Савета, та інші.

В 1944 році при загальній мобілізації, двадцять двох братів забрали на війну. Церква молилася за них, і Божим Духом було сказано, що всі повернуться живими. Так і сталося. Всі повернулися, в той час, коли тільки з нашого села 203 чоловіки не повернулися, а полягли на полі бою. Те було чудо для всіх людей.

В 1946 році було надзвичайне духовне пробудження серед віруючих, за дві неділі Бог хрестив Духом Святим 86 душ. Бог готував нас до нових бід які наближалися.

В 1948 роцці, влада закрила наш Дім Молитви, засудила на 10 років нашого пресвітера. Нам збиратися було категорично заборонено. Через декілька років наш Дім молитви зовсім завалили і більше його не існувало. І ще п’ять наших братів засудили до в’язниці, кожнього на 10 років.

В 1956 році, брати були реабілітовані і церква знову отримала дозвіл проводити Богослуження. Збиралися по хатах, тільки в 1957 році мали вже дозвіл на арендований дім, в якому проводили Богослуження. Щоб користуватися всім домом під зібрання, церкві прийшлося збудувати для господаря дому другий житловий будинок.

В 1970 році, добилися дозволу, зробити реконструкцію того дому в якому збиралися, щоб розширити площу зали, розібравши стінні перегородки і піднявши стелю аж під дах. Те вже було схоже на зібрання, але тільки з середини, а з надвірньої сторони ні, було як звичайна хата. Так ми збиралися до 1990 року, нас вже було багато 460 членів, без дітей і молоді. Було дуже тісно, по 6 чоловік на один квадратний метр. Ні в які душогубці не втиснеш, стілки людей на один квадрат. Тоді же церквою був збудований домик для проживання сім’ї, ака віддала нам свій дім під реконструкцію.

В 1988 році, Церква розпочала будівництво нового великого Дому Молитви, і в 1990 році розпочали проводити Богослуження вже в ньому. Перед початком будівництва Церква знову змушена була купити дім з огородом, для того, щоб там перейшла жити сім’я яка залишила нам свій домик і землю для будівництва зібрання.

В 1992 році наша Церква за свої кошти придбала і реконструювала дім під зібрання в Удмурдії, де нашими місіонерами утворилася церква.

Теж в тій же порі будувався новий Молитовний дім в селі Купка нашого району. Де було віруючих тільки дві сім’ї і наша церква там майже все зробила і трудом і фінансами, за винятком того, що могли зробити ті дві сім’ї.

Далі нашою Церквою проводилася Євангелізаційна праця в Полтавській області, де в двох районах утворилися церкви. Там же були куплені два доми і реконструйовані під Молитовні Доми. Правда в тій купівлі допоміг фінансами брат Іван Зінчик, радіомісіонер, тому, що то його бувша батьківщина.

Далі нашою Церквою було куплено дім в районному центрі і реконструйовано Під Молитовний Дім, де наші брати проводять Богослужіння.

Знову нашою Церквою був куплений дім для проведення Богослужінь в селі Петричанка. Де браття нашої Церкви трудилися і трудяться.

Знову нашою Церквою куплений дім для проведення Богослужінь в селі Черепківка. Де трудилися і трудятьсе брати з нашої церкви.

Знову нашою Церквою був куплений дім в селі Давидени, Сторожинецького району і реконструйований під Дім Молитви, де трудилися і трудяться наші брати Кам’янчани.

q Таким чином можете порахувати, скільки домів купила Наша Церква, переконструювала та побудувала. Одинадцять домів, і все те лягало на плечі Божої Церкви фінансовим тягарем, а на руки фізичними мозолями. Чи те не прекрасне? Я кажу к... то велично і славно. Я перерахував тільки те, що видиме очима, а скільки невидимих тягарів, від кривди, знущань, гонінь і покарань перенесли ті, які йшли перед вами по вузенькі дорозі, Христовими слідами. Хай це вдохновляє вас дорогі моєму серцю діти і внуки на майбутні подвиги ради Божого Царства на землі. Підставляйте свої плечі, під важкий церковний хрест, який Церква буде нести в майбутньому. Щоб ви не були безплодними, з порожніми руками, а мали з чим стати перед Господом, звітуючи за прожите життя.

Никодім Марчук 2006 рік.

* * *

Короткий перелік визначних церковних подій Кам’янської церкви.

1917 р. – Перший увірувавший Глущак Петро в Горішнім куті.

1921 р. - Перше Святе водне хрещення.

1926 р. - Перший пресвітер Карлійчук Заснування церкви в Горішнім куті.

1929 р. - Перехід з зібранням у Фондою.

1932 р. - Будівництво першого молитовного Будинку.

1933 р. - Пізнання праці Духа Святого. Розділ церкви. Початок п’ятидесятниці в Кам’янці.

1934 р. - Рукопокладення Воробца Івана пресвітером Кам’янської церкви п’ятидесятників.

1940 р. - Рукопокладення дияконів Гавриловича Тодора, та Воробця Танасія.

1942 р. - Велике гоніння, під час Румунії. Засуджено 51 члена церкви.

1945 р. - Об’єднання з баптистами. «Августовська угода 1945 р.»

1946 р. - Велике духовне пробудження. Загальне хрещення Святим Духом і духовні дарування

1948 р. - Закриття Молитовного Будинку. Засудження пресвітера на 10 років.

1951 р. - Засудження ще чотирьох служителів. Рукопокладення Буждуги Василя в служителі.

1954 р. - Розрушення і конфіскація Молитовного Будинку.

1956 р. - Реабілітація братів з тюрми.

1957 р. - Отримання дозволу на проведення Богослужінь.

1962 р. - Рукопокладення на запасного пресвітера Буждуги Дмутра Денисовича.

1966 р. - Реконструкція арендованого дому під зібрання в Баланюка і будівництво для них другої хати.

1979 р. - Передача Воробцем Іваном пресвітерського служіння Буждугові Дмитрові.Рукопокладення на дияконське служіння Глобака Георгія та Лазурко Радула.

1989 р. - Початок будівництва Нового Молитовного Дому.

1990 р. - Відкриття Нового Молитовного Дому.

1994 р.- Перехід у вічність пресвітера Буждиги Дмитра і рукопокладення на пресвітера Велічко Івана Дмитровича.